Наші герої з Авдіївки, Бахмута, Красногорівки, Максимільянівки, Попасної, Рубіжного. Їхні міста розбили російські військові. Деякі міста і села зруйновані частково, від інших не залишилось майже нічого. Та ці люди були, є і залишаються носіями історії своїх міст і сіл, їхнього духу.
Цих людей об’єднує боротьба за український схід та бажання говорити про свої міста, аби вони не зникли з повістки дня, попри їхні фатальні руйнування.
Працював на Авдіївському коксохімічному заводі. У своїх спогадах чоловік повертається до рідного дому, розповідає як Авдіївка пережила бої у 2014, як любив своє місто і намагався зробити його кращим разом з іншими містянами.
Так, Авдіївка — невелике місто, але ми робили його разом кращим. За те, що зробили зараз містом, будуть горіти в пеклі ті, хто зробив все це з ним, ті, хто віддає накази, ті, хто стріляє, ті, хто радіє.
Працювала у Бахмуті бухгалтеркою, а у вільний час організовувала екскурсії містом — розповідала про місцеві традиції і займалася ствердженням культури Донеччини. Жінка об’єднала місцевих патріотів у 2014, створивши рух “Бахмут Український”. Вони допомагали військовим, проводили культурні і освітні заходи у прифронтовому місті — так вони протистояли ворогу. З початком повномасштабної війни активісти “Бахмута Українського” продовжили працювати — допомагали місцевим і захисникам. Останні волонтери виїхали з Бахмута 23 лютого 2023.
Бахмут — то дійсно перлина Донеччини, в першу чергу, через старовинні архітектурні споруди. Життя здавалося нескінченним, особливо серед старовинних будівель на затишних вулицях рідного міста. Я й досі не можу усвідомити, що місто розбите. Вірю, що обов’язково зможу приїхати в свій рідний Бахмут.
Поліцейський з екіпажу “Білий Янгол” жив і працював у Бахмуті останні 7 років. Нині він евакуює сім’ї з прифронтових районів. З початком повномасштабної війни Павло фіксує злочини російської армії. Він приїздив у Бахмут щодня, і щодня дивився на місто з дороги, сподіваючись не побачити там вогню і диму, аби це не був черговий приліт і поранення та смерті місцевих. Попри все, Павло завжди пам’ятатиме Бахмут яскравим і затишним.
Бахмут був крутим, суперовим містом. До повномасштабного вторгнення там вирувало яскраве життя. Ми щодня ходили тими вулицями повз історичні будівлі і навіть не звертали уваги. Тепер розумію — дарма. Ми його втратили як місто, воно зруйноване повністю. Там немає нічого живого взагалі.
У Рубіжному Влад прожив 17 років, а потім переїхав до Києва. До повномасштабної війни часто приїздив до рідного міста. Нині воно окуповане російськими військами. Вже вдруге, бо вперше це було у 2014. Тоді воно теж зазнало руйнувань. Та вони були не такими значними, як з початком повномасштабної війни. Влад мріє привезти після звільнення у рідне Рубіжне врятований ним прапор з першого проукраїнського мітинга у місті навесні 2014. Росіяни майже повністю знищили Рубіжне. І якщо в центральній частині міста залишилося хоча б щось, то Південний район схожий тепер на суцільне згарище.
Я дзвонив рідним, щоб дізнатися щось про ситуацію в місті. Мама розповідала, що на сусідній вулиці згорів будинок, потім ще один. Одного дня я телефоную їй, а в неї істерика, вона плаче. Питаю, що сталося. Виявилося, що в будинок, у якому вона жила, потрапив снаряд… Я часто зараз дивлюся відео з Рубіжного й порівнюю з тим, що було. Після деокупації в 2014 році у нас усі дороги нові поробили, познімали бордюри, як у Києві, встановили світлофори… Зараз місто нагадує Прип’ять після Чорнобильської катастрофи.
Валерія народилася у селі Георгіївка, а працювала у Максимільянівці — викладала хімію і біологію, другий рік працює заступницею директора. Нині жінка переїхала до Гірника, це Донеччина. Влітку Валерія востаннє була у Максимільянівці, бачила школу і багато розбитих будинків.
Село Георгіївка вже понад півтора року під масованими обстрілами. Там мало що залишилось, фактично не залишилось будинків, які не пошкоджені. Село Максимільянівка також сильно пошкоджене. Вже у липні там було дуже багато руйнувань. Особливо страждає та частина, яка знаходиться ближче до Георгіївки, а село Георгіївка поблизу Мар’їнки… Виїжджати було важко, з собою взяла речі і ноутбук, все залишилось у будинку. Я була впевнена, що скоро повернусь. Тепер я знаю, що я не повернусь. Хоча поїду подивитись що з моїм будинком…
Олена Гаврилова прожила у Волновасі понад 20 років. Була однією з місцевих активісток, боролася за доступність міста для людей з інвалідністю та їхнє комфортне життя і реабілітацію у громадській організації “Дивись серцем”. Разом з чоловіком вони мали приватний стоматологічний кабінет. Планували розвивати свою справу і жити щасливе життя у Волновасі. У перші дні повномасштабного вторгнення її чоловік пішов добровольцем до місцевої тероборони, а вона з доньками залишалася вдома. Та вже 9 березня вони поїхали з Донеччини.
“Мені хотілося вірити, що ось-ось і все скінчиться, ми повернемося додому. Хоча відчувала, що це мої останні хвилини вдома. Подумки я попрощалася з будинком… Я болісно сприймала, коли бачила руйнування у Волновасі. Та ще болючіше реагувала, коли бачила зрадників, які перейшли на бік ворога… Згодом на одному з відео я побачила, що сталося з нашим будинком, де ми мріяли працювати. Його фактично не стало. Як і всього того, що було завезено до цього. Контейнери, скоріш за все, знесли краном. А сам будинок залишився без вікон, дверей та даху".
Сергій — рятувальник. Він народився і більшу частину життя прожив у Красногорівці. Бачив, як у 2014 там проходив так званий референдум, точніше, як імітували його проведення. Сергій пригадує, як у 2015 російські найманці обстрілювали Красногорівку 12 годин поспіль — тоді він з мамою пробув у підвалі, а їхній будинок зазнав руйнувань. У перші дні повномасштабної війни Сергій разом з іншими рятувальниками возив людям воду і жив вдома, а потім переїхав до пожежної частини, бо залишатися вдома стало небезпечно. Ліквідовував наслідки обстрілів, витягав з-під завалів людей. І на власні очі бачив масштаби руйнувань своєї рідної Красногорівки.
У Красногорівці ми пропрацювали до 18 червня, тоді місто сильно обстріляли. Далі ми їздили туди на чергування, поки це було безпечно… За тиждень до того як ворожий снаряд розбив мій будинок, я приїхав туди, аби забрати речі, це було у листопаді. Цей будинок будував ще мій дідусь, у 1947 році. Будинок відновити не можна, тільки знести. Там було гарно — доглянуто, квіти. І в одну мить все зруйновано — всього лише один прильот…
Пані Олена все життя прожила у Красногорівці. Мала і має активну життєву позицію — разом з іншими небайдужими містянами докладала максимум зусиль, аби рідне місто ставало кращим. У 2014, з початком російської агресії проти України, Красногорівка стала прифронтовою і потерпала від ворожих обстрілів. Та з початком повномасштабної війни все стало ще гірше — Красногорівку майже зітерли з лиця Землі.
Я бачу фото зруйнованих сусідніх будинків, шкіл, парків. І це дуже важко. Напередодні повномасштабної війни ми тільки-но зробили ремонт у нашій квартирі. Тоді здавалося, що все буде добре. Але вже наступного року все змінилося. Ми були змушені покинути домівку, місто. І тепер моя головна мрія і мета — дочекатися Перемоги
Олеся народилася і виросла у Попасній — невеликому місті з населенням близько 20 тисяч людей. Як сама вона каже, аби з одного кінця міста дійти до іншого, потрібно було не більше двох годин. У Попасній дівчина жила до 2019, допоки не поїхала навчатися до Харкова. Коли російські найманці окупували вперше місто у 2014, їй було всього 12. Звільнили Попасну від окупантів у 2015, та місто періодично обстрілювалося. Нині ж від рідного міста Олесі не залишилося майже нічого — російські війська фактично стерли його з лиця Землі.
Попасна — моє місце сили, повністю знищена. І мій будинок не став виключенням. Коли я побачила перші фотографії, пережила сильний стрес, від якого довго оговтувалася. Від будинку фактично нічого не залишилося. Після звільнення Попасної я мрію приїхати туди й принаймні просто постояти біля зруйнованого дому…
Прожила у Попасній все життя. Після школи почала займатися спортом, присвятила йому 36 років свого життя. Ганна — багаторазова призерка чемпіонату світу з пауерліфтингу, срібна призерка Європи, рекордсменка України з жиму лежачи. Війна вигнала її з рідного дому двічі. Вперше жінка з родиною покинула дім у 2014, коли Попасна опинилась під окупацією. Через рік, вже після звільнення, повернулися додому. Та і тоді “русский мир” нагадував ще про себе — в один з днів російські найманці обстріляли місто і ворожі “гради” лягли поруч з будинком. Повномасштабне вторгнення зустріло жінку у дорозі — вона поверталася зі змагань. Але у Попасну так і не потрапила, звідти ледве виїхав її чоловік. Будинок, де жила родина Ганни, згорів.
І чемпіонська кар’єра, і кохання — все починалось у Попасній. Там я зустріла свого чоловіка, який привів мене у спорт… Попри руйнування, я намагаюсь пам’ятати місто таким, як бачила його востаннє — тихі вулиці, повільне життя… Важко сприймати, що цього всього вже нема. Нашому будинку не пощастило — він згорів… Попасну звільнять — поїдемо подивимось на те, що залишилось, хоч на руїни.
Авторка
Авторка
Автор
Авторка
Дизайнер
